Культура та традиції нашого народу

Побут нашого народу

Житло

Традиції українського народного будівництва було закладено ще в ранньослов’янський період. Найдавніше населення України зводило оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, грамотно використовуючи місцеві особливості. Найзручнішими вважали житла, захищені природою: як заглиблені в землю ( печери та напівпечери, а згодом – землянки та напівземлянки), так і вивищені на дерев’яних платформах над нею. Майже до середини ХІХ ст. ці типи житла співіснували з наземними.

Наступним етапом стала поява сіней – спочатку дуже простих, зроблених із приставлених до стіни жердок, вкритих дерном чи шаром трави, а згодом – надійніших. В українських помешканнях сіни є холодним, неопалюваним приміщенням.

Приблизно від середини ХІХ ст. з’явилося так зване трикамерне житло: хата – сіни – комора.

Проте були різні варіанти житла, наприклад у Закарпатті відомі двокамерні житла – вони складалися з двох приміщень з окремими входами знадвору ( хати з піччю й комори).

У центральних районах галицької частини Бойківщини побутував варіант, де житлове приміщення розташовувалося між сіньми та коморою ( комора – хата- сіни ). 

На Гуцульщині, Покутті та в деяких інших місцевостях поширеним було житло, яке складалося з двох житлових кімнат, розділених сіньми ( хата – сіни хата ). На Волині та Поліссі приблизно від середини ХІХ ст. у заможних селян поширилося житло типу сіни – хата – хата; комора – сіни – хата – хата.

Окрім того, поліщуки нерідко виділяли в сінях приміщення  для зберігання овочів, солінь і картоплі – стебку, яку під час морозів обігрівали жаром, насипаним у старі чавунні посудини.

Приблизно з ХІХ ст. у селянський побут деяких регіонів України поступово ввійшло приміщення ванькир, яке облаштовували в житловій кімнаті  за допомогою перегородки та використовували як кухню, оскільки там стояла піч. Нерідко за тильною стіною житлової кімнати облаштовували комору. Такі житла ( хата/комора – сіни -  хата/комора )

зводили заможні гуцули, а також населення Покуття й Лемківщини.

Великі сім’ї нерідко для збільшення житлової площі переобладнували комору або добудовували нове приміщення.
Вариста піч розташовувалась в переньому куті хати справа від дверей біля напільної та сінешньої стін. Вона добре обігрівала житлове приміщення, у ній добре було готувати їжу – пекти, варити, тушкувати, сушити. На печі спали діти і найстарші члени родини. Піч займала приблизно четверту частину хати. Її устя було обернене до фасадної стіни ( лише на Лемківщині пічний отвір виходив до причілкової стіни ).

За курного Опалення піч не була обладнана димозбірником ( комином ), і дим виходив з устя до кімнати, а звідти – крізь отвір у стелі або прочинені двері в сіни й назовні. Згодом за « пів курного »  опалення, над устям печі прилаштовували димозбірник. Він відводив дим крізь отвір у сінешній стіні (« каглу ») або в стелі в сіни чи на горище. А опалення «по-білому», яке виникло значно пізніше, полягало в тому, що дим за допомогою димозбірника й комина, зробленого в сінях або на горищі, повністю виходив із хати.

Споруди будували переважно з деревини. На півночі лісостепу дерев’яний каркас заповнювали деревиною й глиносоломою, на півдні – «плетінням» ( лозою, очеретом, глиносоломою). У Правобережній Україні проміжки між вертикальними стовпами каркаса заповнювали вставленими горизонтально в пази дерев’яними горби лями («риглями», «дилями»).

 На Лівобережжі переважало вертикальне заповнення каркасу («сторчівка», «сторч»). Стіни каркасного житла обмазували з обох боків глиною та білили.

У лісостепу й степу плетені стіни каркасного житла обмазували товстим шаром глиносоломи, а потім білили. У степових районах також були поширені житла з без каркасними стінами, тобто зведені з глиносолом’яних вальків, глинолиті, з цегли-сирівця або з природного каменю ( ракушку, солонцю).

Долівка («земля») в українському житлі найчастіше була глиняною. У другій половині ХІХ ст. заможні селяни почали робити дерев’яну підлогу. Іноді вона була змішаною: біля печі – глиняна,а на решті житлової площі – дерев’яна.

В Україні відомі кілька типів даху. До найдавніших належить побудова на сохах або напівсохах, а також зрубний дах ( поліський « накот »). Найпоширенішим від ХІХ ст. був дах на кроквах. Покрівельним матеріалом у лісових районах тривалий час була деревина ( дошки, гонт, драниця ) та очерет. Але найбільшого поширення нашої країни набула солома, якою прошивали дахи жител і господарських споруд майже в усіх регіонах. Українці створювати двосхилі та чотирисхилі дахи.

Господарські будівлі селянського двору можна поділити на кілька груп: для утримання свійських тварин і птиці ( хлів – для великої рогатої худоби; стайня для коней, овець; саж, куча – для свиней; курник – для домашньої птиці); для зберігання продуктів сільського господарства ( клуня, стодола, стебка, пивниця, льох, погріб, оборіг ( будівля для складання сіна), комора, кошниця (приміщення для складання качанів кукурудзи) тощо); для зберігання сільськогосподарських знарядь праці та транспортних засобів ( шопа, возівня, повітка тощо). Окрім того, були огорожі і криниці). Різноманіття господарських будівель та їхня кількість у дворі залежали насамперед від господарських занять у цьому регіоні, а відтак і від потреб, заможності селянина.

На Поліссі переважав тип поселень, які виникали на місці давніх східнослов’янських дворищ. Водночас у східній частині Полісся поряд із вуличними існували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення.
На територія центрального лісостепу, де селяни майже до ХVІІІ ст. могли вільно займати під забудову землі, значного поширення набули безсистемні поселення і тільки згодом з’явилися вуличні. У ХІХ ст., коли заселення земель стало впорядкованим, виникли рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені за затвердженими  владою проектами. Характерною ознакою рядових поселень є розташування дворів  у ряд і орієнтація їх в одному напрямку – уздовж берега водойми або дороги. За радіального планування садиби розташовані найчастіше навколо майдана з церквою і кладовищем або ставу. У шнурових поселеннях селянські двори розташовувались обабіч дороги чи річки, сусідні двори або невеликі їхні групи ( два-три господарства) могли перебувати як поруч, так і на певній відстані один від одного. Квартальне поселення являло собою сукупність кварталів, обмежених з усіх боків вулицями.

На землях колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини ХVІІ – першої половини ХІХ ст. Забудову здійснювали переважно за вказівкою чинної влади за квартальним та гніздовим плануванням. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад військові, відомі і в інших регіонах України.

У гірських районах Карпат поселення мали переважно безсистемний характер і розташовувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.

Малодвірні поселення, висілки та хутори ХІХ  - початку ХХ ст. мали різне походження. На півночі Полісся й Волині колишні двори та дворища було перейменовано на хутори лише у ХVІІІ ст., а на Центральному Правобережжі вони називалися «купі», «купюр», «хутор» іще з ХІ-ХVІ ст. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини XVІІІ ст. виникали на місці як окремих сільських займищ ( хуторів, пасік ), так і виробничих осередків великих землевласників або заможних козаків. Основою маловірних поселень південноукраїнської степу подекуди були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники.

Розрізняють шість типів забудови українського двору: вільну, однорядну, дворядну, Г-подібну, П-подібну та периметральну.

За вільної забудови господарські будівлі й хату розташовували безсистемно, залежно від господарських потреб та особливостей садиби.
Однорядна забудова передбачала розташування господарських споруд на одній лінії з хатою. Споруди могли бути зовсім не пов’язаними між собою, пов’язаними частково чи об’єднаними спільним дахом.

За дворядної забудови господарські будівлі та хата утворювали два ряди й також могли бути зовсім не пов’язані, пов’язані частково або суцільно.

За Г-подібної та П-подібної забудови споруди утворювали відповідну літеру, а за периметральної  розташовували по периметру садиби.

Споруди також могли бути пов’язані частково або суцільно, іноді між ними не було сполучення.

Двори мали різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок – на Поліссі; заїзд, замкнений – на Поділлі; хата у брамах, гражда – на Гуцульщині; хутір, зимівник, козацький двір – на Півдні.

Український двір міг бути віддаленим від хати, наближенням або безпосереднім.

Виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати щодо доріг, тобто її зведенням у глибині двору.

Такий тип на Поділлі називали двір проїздом, на Полтавщині – глибокий двір. За наближеного розташування хати перед нею залишали невелику земельну ділянку, на якій зазвичай висаджували дерева, кущі й квіти. Цей тип набув значного поширення на початку ХХ ст. майже в усій Україні.

Матеріал, з якого робили огорожу, та її зовнішній вигляд залежали від особливостей народної культури того чи того регіону України.

Огорожа мала браму ( в’їзні ворота ), хвіртку ( вхідні двері ) та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір, крізь котрий могла пройти людина, але який був незручним для худоби та птиці.

Українська хата пройшла довгий шлях розвитку. Найбільш поширеною в Україні наприкінці ХІХ ст. була трикамерна хата.
 На Поліссі, Північному Правобережжі, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття вона мала розташовані по центру споруди сіни ( сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад), по обидва боки від яких перебували житлова кімната та підсобне приміщення ( комора, кліть ) для зберігання харчів, інвентарю та одягу.

 У Карпатах вхід до комори робили не із сіней, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. 

Таким чином, остання розташовувалась в центрі будівлі. В південних районах два житлові приміщення розташовувались симетрично відносно сіней. Це називалось «хата на дві половини» та «дві хати через сіни».

Хатам надавали своєрідності ганок ( крильце, калідор, рундук), виступи даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

До хати могли прибудовувати господарські приміщення, розташовуючи їх під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення у Волинському Поліссі, у Карпатах, на Слобожанщині.

Українська хата являла собою наземну одноповерхову будівлю, за винятком гірських районів Карпат, придніпровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, облаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю),який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення  деяких районів – напівземлянки та землянки.

Споконвіку хата виконувала своє природне призначення  прихистку для родинного вогнища, у стінах якого виникали й виростали найкращі родинні традиції, які переходили у спадок від батьків до дітей: любов і повага до старших членів родини, культури предків, природи, пісні й праці.

Число «три» традиційно є складовою символіки української хати: по вертикалі житло поділялося на три частини – призьбу, стіни, дах. У житловій кімнаті зазвичай було три вікна, у фасадні стіні – три отвори ( двері та два вікна). Житло найчастіше було трикамерним (сіни, хата, комора), вікно містило три шибки, а настінні розписи розташовувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші – відстанню від вікон до даху та призьби.

В Україні поширені настінні розписи, що сягають корінням іще часів трипільської культури. Про це свідчать, зокрема, зображення на стіні сови,барвінку, гілок із квітами, букетів. У зрубних будинках фарбували шви. На Лемківщині на вхідних дверях хат малювали «квіт», який містив інформацію про склад сім’ї: гілка з листям барвінку позначала жінок у родині, а гілка із зірками – чоловіків. Коли народжувалася дитина, домальовували гілку, а коли помирав хтось із членів родини – хрестик.

Протягом століть склалося так, що українську хату не можна уявити без вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини, чорнобривців і матіол у квітку. Разом із вишитими рушниками, домотканими килимками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату й захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему та було своєрідною візитівкою українців як нації.

Інтер’єр

Внутрішня обстановка хати по всій Україні була фактично тією самою, хоча в різних місцевостях в інтер’єрі відображалися як національні, так і регіональні особливості. Кожна хата являла собою завершений витвір мистецтва.

Хату вважали лише відтоді, коли в печі вперше спалахував вогонь. Вогонь вважали хранителем домашнього затишку й непорушності сім’ї. 

У печі жив цвіркун, якого сприймали як втілення духу роду. Піч найчастіше оздоблювали чудовими візерунками. Вважали, що нечиста сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихо. У прадавні часи, коли ще не існувало церков, сім’я молилася біля печі, яка була родинним  вівтарем. У ній палало багаття, їй робили щедрі дари-піднесення: зерно нового врожаю, ритуальні напої тощо.

Вікна були «очима» хати, що освітлювали житло, пов’язуючи внутрішній простір із безмежжям зовнішнього світу. 

Із сіней були зроблені входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігали зерно, речі, кошики, жорна. У сінях містилися полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко й інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу.

Зовнішнім оберегом хати була призьба, тому її обводили червоною глиною й застеляли домотканими килимками. Призьба не тільки утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю, а й єднала родину – саме там сім’я збиралася разом. Окрім того, призьба являла собою ніби коло, що оберігало хату від злих сил.

Обов’язково був двір, що оточував хату. За давніми віруваннями, огорожа оберігала людей від нечистої сили.

Особливою чудодійною силою, згідно з уявленнями українців, був наділений мак, насамперед польовий (видюк), який був основним оберегом проти лиходійства відьом, упирів та інших демонічних істот. Він був також і прикрасою, адже являв собою символ краси.

Українки вносили в прикрашання домівки суто жіноче начало. Воно виявлялось і в техніці оздоблення (розпис або мазання), і в орнаментиці, і в символіці оздоб – вишивки чи розпису.

Стіни зазвичай білили, а потім розписували, найчастіше рослинним орнаментом, рідше – зображеннями птахів і тварин, геометричними фігурами, а то й побутовими сюжетами. Часом використовували мотиви давніх релігійних або суто народних календарних обрядів.

А втім, господині не обмежувалися побілкою, вони розписували стіни хат зовні. Найпростішим видом малювання, поширеним у ХVІІІ ст. на Полтавщині, Київщині, поділлі й частково на Закарпатті, було фарбування стін: передні, що зазвичай виходили на південь або схід, фарбували у світлі й холодні тони – білий, блакитний, синій або світло-зелений, задній зберігали природній колір глини: призьбу підводили червоною фарбою, як і двері та віконні прорізи (це символізувало очищення вогнем кожного, хто входив до оселі). Рослинні й геометричні орнаменти та фігурки птахів і тварин, поширені майже скрізь в Україні (за винятком північних районів Полісся і деяких районів Харківщини), розташовували в різних частинах фасадної стіни, а особливо під дахом між вікнами та довкола вікон і дверей.

Інтер’єр української хати постійно змінювався. Якщо в будні долівка була застеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжо підмазану підлогу тканими ряднинами. Стіл, який у будень не застеляли чи грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю вкривали святковою скатеркою – вишитою або з тканим візерунком, на стіл ставили квіти. Квітами оздоблювали і покут, і сволок. Також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими фігурками, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею хату обов’язково підбілювали й підмазували,поновлювали оздоби на печі на стінах.

На Трійцю та на Івана Купала прикрашали свіжозібраними травами, овочами, квітами, віночками, букетиками, які освячували і протягом року використовували для лікування, обкурювання й інших магічних дій.

Одяг

Український одяг надзвичайно барвистий, різноманітно оздоблений. Вбрання різних регіонів має свої особливості. Найбільш помітні відмінності в національному костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині й Поділлі. Це стосується й традиційного одягу населення Подністров’я, Карпат, Полісся та Півдня України. 

Різниця полягала в матеріалах, прийомах створення, в окремих деталях: головних уборах, взутті, прикрасах; в орнаментах, особливо сорочок і поясного одягу; а також у способах носіння й об’єднання всіх частин одягу в завершений костюм. Нерідко навіть сусідні села мали відмінності в одязі, не кажучи вже про гуцульський, лемківський чи русинський стилі традиційного одягу. Окрім того, варіанти одягу складалися під впливом сусідніх народностей. Наприклад, національний одяг жителів Полісся, Волині, Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини, Буковини має особливості, що формувалися під впливом культури поляків, румунів, південних слов’ян, угорців і навіть черкесів.

Традиційний український жіночий костюм складався із сорочки (кошулі, вишиванки), спідниці-поневи (дерги, запаски, плахти або андарки), корсетки або жилетки, національного взуття.

На шию надягали намисто, ґердани або коралі, а на голову – вінок ручної роботи, очіпок або чільце. Верхнім одягом була юпка (аналог сучасної куртки), яка повторювала форму жилетки.

Сорочки мали різну довжину й виконували функції як верхнього, так і спіднього одягу. Вони складалися з двох частин, причому нижню (підтічку) шили з грубішої матерії. Жителі Правобережної України носили сорочки без коміра, а Лівобережжя – з коміром, частіше відлогим.

Поверх сорочки надягали корсетку з тонкої вовняної матерії, оксамиту або шовку. Її довжина сягала колін або пояса.

Понева – це один із елементів українського національного костюма, характерний для всіх слов’янських жінок. Він прикривав тіло жінки зі спини й закріплювався на талії подібно до фартуха. Розрізняли три види поневи: дергу й запаску (буденний одяг), а також плахту (святкове вбрання).

                                       Національний костюм Дніпропетровщини

Дерга  являла собою накидку із саморобної тканини й мала безліч варіацій. Три зшиті довгими сторонами полотнища утворювали смужку тканини завширшки 3 м і завдовжки 60-70 см, яка охоплювала тіло жінки ззаду і яку перев’язували паском. Дергу шили з чорної або нефарбованої тканини, нічим не прикрашаючи.

                                            Національний костюм Київщини

Запаску виготовляли з тонкої вовни та однотонної тканини синього, зеленого або червоного кольору. Вона відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів пришивали тасьму, яку зав’язували на талії. Носили, як правило, дві запаски – позадницю й попередницю, які могли бути різного кольору. Позадницю надягали на тулуб ззаду, попередницею покривалися спереду. Останню часто замінювали фартухом.

Національний костюм Закарпаття

Плахту надягали у святкові дні. Її шили з тканини з картами орнаментом і вишивали вручну вовняними або шовковими нитками. У давнину плахти шили із золотої чи срібної парчі, а також із шовку.

                                              Національний костюм Харківщини

Найулюбленішим святковим взуттям жінок були чоботи із сап’яну, найчастіше червоного кольору. Дівочим взуттям були черевички з парчі. Лапті чи постоли були прикметою бідності, тож їх не дуже шанували на території України, окрім північних поліських сіл і Карпат, де це взуття було доволі поширеним.

Національний костюм Івано-Франківщини

Барвисті стрічки та разки намиста доповнювали вбрання, надавали йому святковості. Часто разом із коралями на шию покладали намисто з монет.

Традиційне вбрання Середньої Наддніпрянщини

Чоловічий український одяг складається із сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (чоловічої корсетки), пояса й чобіт. Біла чоловіча сорочка з часом змінила свій вигляд: із довгої, до колін, на випуск, вона перетворилася на коротку, з вишитим коміром та манжетами на кінцях рукавів, і її почали завжди заправляли в штани. 

Така сорочка має розріз посередині на грудях із петельками для ґудзиків, оздобленими шовковим шнурком або стрічкою. Часом на сорочку надягали чоловічу корсетку, що нагадує жилетку, і підперезувалися поясом. Корсетка походить від козацького піджупанника.

 Щодо штанів, то з давніх-давен в Україні розрізняли два типи – вузькі штани та вузькі шаровари.

Вузькі штани зшивали до паска й застібали на ґудзики, а шаровари були розраховані на підперізування очкуром. З вузькими штанами носили довгу сорочку на випуск, а до сорочки, яку заправляли в штани, надягали шаровари.

Неодмінним атрибутом чоловічого одягу був пояс – шовковий, вовняний або бавовняний, будь-якого кольору, прикрашений довгими китицями. Поясами підперізували не тільки шаровари, а й верхній одяг: жупан, свиту, а іноді й кожух.

Основним взуттям чоловіків були чорні чоботи, але серед гірських мешканців значного поширення набули так звані моршенці, або ходаки, котрі являли собою шкіряну підошву, кінці якої були стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем. У лісових місцевостях з лика плели особливе взуття – личаки.

Черевики – дуже давнє слов’янське взуття – теж були поширені на всій території України.

                                                 Традиційне вбрання Полісся та Волині

Узимку і чоловіки, і жінко вдягалися в кожухи з вичинених овечих шкур. А для теплішої погоди існували свита – одяг із цупкого вовняного матеріалу, часто пофарбований у яскравий колір і оздоблений вишивкою чи нашивками, ще легший кептар – у гуцулів, а жупан -  Центральній Україні.

 Жупан був традиційним вбранням запорожців. Часом замість жупана носили кунтуш – верхній розпашний одяг, який поширився у ХV І ст.

Традиційне вбрання Слобожанщини

Доповнювали національний костюм головні убори та зачіска. Чоловіча зачіска обмежувалася стрижкою певного типу: «у кружок», «до закаблука», «під скопку» та «під польку» . Чоловічими головними уборами були капелюх, солом’яний бриль (який належав до вбрання бідноти), смушева шапка або ж кучма (шапка з каракульчі – хутра із шкур ягнят каракульських овець).

Дівчата заплітали одну або дві коси. Зачіска з багатьох дрібно сплетених косичок – «дрібушок» - була поширена на Поділлі, Київщині та Полтавщині. Подільські дівчата вкладали коси на голові вінком. Дівчата на Волині та Поділлі заплітали коси вчетверо – «батіжком».

На Закарпатті дівчата також заплітали волосся у дві коси – «плетіну». Голову перев’язували різнобарвною вовняною опояскою, а на потилиці залишали звисати жмутки червоної вовни – «бовтиці». На Покутті юнаки розділяли волосся на тім’ї навпіл і заплітали над вухами коси – «китки», які укладали навколо голови подібно до вінка.

Дівчата лівобережної Наддніпрянщини у святкові дні зазвичай заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень – у дві, які вкладалися вінком навколо голови. На Правобережжі й у свято, і в будень дівчата заплітали волосся у дві коси, які вільно спадали на спину, а під час роботи закріплювалися навколо голови. На Полтавщині юнки інколи заплітали волосся в одну велику й кілька маленьких кіс.

Звичай прикрашати голову квітами в Україні був дуже поширеним. У народі так і говорили – «уквітчатися». Дівчата, заплітаючи волосся у дві коси, обвивали їх навколо голови й припасовували до них квіти.

Скидалося на те, ніби дівчина надягла на голову вінок.